Мамо, тату... Я - активіст!

Мамо, тату...  Я - активіст!

     Не уявляю собі студентських років без волонтерства, без проектів, дедлайнів, котрі горять, та зустрічей з людьми, котрі надихають. Як і не уявляю його без постійних поїздок, пізніх повернень додому та пропусків пар.  Мені хочеться взяти по максимуму, використати всі можливості, відкрити всі двері. Як, впевнена, і будь-кому з великими мріями, амбіційними планами та вірою у безкінечні можливості кожного, варто тільки дуже захотіти.

     І от останнім часом все частіше чую від друзів та знайомих про те, що їхні батьки зовсім не в захваті від такого розвитку подій. «Тобі не платять?», «Займися краще навчанням!», «Знов сидиш там до півночі!» - напевно одні з найбільш поширених фраз, на котрі чую скарги. 

     Добре, коли обходиться простим наріканням, але дехто ще більш радикальний: одній моїй знайомій потрібно було нишком вибратися з дому, аби потрапити в омріяну молодіжну організацію.

     Хочеться здивуватися – як це, твої батьки не розуміють, наскільки класні речі ти робиш? 

     А потім і сама згадую, що не так давно боролося із абсолютно таким самим ставленням. І, хочу сказати, саме батьки-опозиціонери стають з часом ревними сподвижниками дітей-активістів. От тільки процес трансформації - процедура не найпростіша…

     Хочу трошки розповісти свою історію, аби показати, що надія є, допомогти визначити, на якому етапі ви зараз знаходитесь, та можливо підказати кілька речей, що зроблять прийняття реальності швидшим та менш болючим для всіх.

Червоне світло загорілося

     Активізму ще не було, але до розмов уже доходило. В далекому 2009 році від волонтера Корпусу миру я почула про програму обміну майбутніх лідерів – FLEX. Пам’ятаю, в той вечір я розповіла мамі про цю круту програму. Настільки круту, що вона здавалася малореальною. Мама вирішила закріпити це моє уявлення, говорячи, що потрапити туди неможливо, що місця, напевно, заздалегідь розподілені, і взагалі, щоб я не сильно у щось таке вірила, бо це все брехня та профанація.

     Реальнішим все стало тоді, коли я проходила тур за туром, а після кількамісячного очікування отримала дзвінок про те, що я фіналіст… Власне той дзвінок отримала не я, а мама. І понеслися сумніви, питання, чи справді я хочу їхати, бідкання щодо того «Ну як же ти там без мами і тата?», аж до категоричних відмов пускати мене будь-куди.

     Тоді я вперше задумалася про те, що ж потрібно сказати батькам, щоб вони без тіні сумніву відпустили мене. Вирішення прийшло раптово і не було страшенно хитромудрим: я сказала, що згодна не поїхати, але якщо в майбутньому мені бракуватиме для досягнення мрії саме цього досвіду, то я знатиму, кого звинувачувати. І такий підхід до питання подіяв. Можливо, трошки нижче пояса, але 100% ефективно.

     Лише роки після того я зрозуміла, що цей рік дорого коштував моїм батькам через переживання, недоспані ночі та сумування за дочкою, до постійної присутності якої вони так звикли. Але про це якось згодом. Мені було 14 і я отримала першу перемогу в битві з батьками за нові горизонти. Рахунок 1:0 в мою користь.

Ну мам, це не секта…

     Моїх батьків добряче загартувало те, що я рік прожила в Штатах як FLEXer. Це, зрештою, ще нічого не означало. І коли я одного серпневого ранку повідомила їх, що тепер я в молодіжній організації AIESEC, нічого особливого не сталося. Ну звісно, «розвивайся» - казали вони, «це ж не забиратиме багато часу» - вірили вони. Коли слово AIESEC починало в розмовах доходити до концентрації 5 разів на тиждень, питання почастішали.

     А коли я розповідала про кількість зустрічей на котрі ходжу – пішли питання, чи ходжу я на пари і як збираюся здавати екзамени. Далі філософські роздуми вголос про те, чи варто це все того часу, якщо ти за це не отримуєш платню. А піком ставали легко роздратовані прохання-директиви кинути це все і зайнятися серйозними речами. Себто навчанням…

     Треба було знаходити аргументи захисту та проводити лікбез щодо того, чим я займаюсь. Мій арсенал завжди був нехитрим, але дієвим (ефективність підтверджено не тільки власним досвідом, але й словами багатьох інших людей).

Найлегша зброя:

• розповіді про те, чим конкретно я займаюсь, з ким знайомлюсь і куди ходжу, аби незвідане так сильно не лякало. Моїм подобалося чути, що я ходжу на зустрічі з CEO різних компанії, коли ми шукали місця стажування для учасників майбутнього проекту.
• апелювання до того, скільки інших людей також є членами організації та її випускниками, і які вони класні люди. Тут можна показувати фейсбук-сторіночки. Найрадикальнішим, але можливим варіантом є зустріч батьків з кимось, хто стане для них живим втіленням адекватності того, чим ти займаєшся. В моїй практиці до такого не доходило, але чула про кейси.
• постійне надсилання фоточок – батьки люблять фоточки. 

Середньовагова категорія була підібрана трошки хитріше:

• розповідати про всі ті чудові речі, котрих ти навчаєшся, і котрі стануть тобі у пригоді при майбутньому працевлаштуванні (тихенько натякаючи, що академічна освіта зараз грає вже не таку визначальну роль як раніше – тут головне знати, наскільки прогресивні погляди твоїх батьків і де варто зупинитися). Мої про відвідування пар питають досі, хоча швидше з цікавості, бо вже довіряють, що «я розберуся».
• рідше розповідати про проблеми, невдачі та конфлікти – ні, не тому, що вам не потрібна їхня підтримка/порада, а тому що на ранніх стадіях є нічогенький такий ризик почути щось на кшталт: «А я ж тобі казала?!», «Кидай те все, навіщо воно тобі здалося!» або щось із того ж асоціативного ряду.
• показувати цінність своєї роботи для інших людей. В моєму випадку це були стажери, котрих ми не могли підвести, адже ми їх розвиваємо. Турботу про інших вони вже точно зрозуміють (ну або майже точно)
• робити їх співучасниками – нехай це буде проста порада, прохання щось роздрукувати, заповнити чи просто полайкати/репостнути. Психологія каже, що таке працює.

Зброя масового знищення:

• ·       цей прийом працює для просунутих гравців, котрі вже назбирали трошки досвіду і мають достатній рівень активіста, аби його втілити. Показуйте конкретний результат. Завершений проект може бути хорошим варіантом – але не завжди. Транслюйте результат на інші сфери. Або показуйте його з інших сфер: сесія пройшла, а оцінки ніяк не «зіпсувалися» - хіба не цього вони так хотіли? Отриманий досвід в організації якось посприяв з подальшим шляхом до успіху – а чи не вони сумнівалися в цьому? А може, у всьому цьому вирі активізму ви зустріли кохання всього свого життя? (ні, ну а чим не аргумент ;)
  
  
  

  
  

  Що там, за горизонтом?

     Трансформації відбуваються не одразу. Подекуди дуже довго. В рідкісних випадках нічого з вищеописаного не допомагає. Але вже коли ваші найближчі люди на стороні «добра», то жити та творити стає вдвічі легше. Мене от завжди питають про успіхи, цікавляться деталями проектів, радіють з кожною маленькою перемогою. Тато он теж почасти управлінець, тож деколи вже обмінюємося «кращими практиками». Ніколи б не подумала, що це так класно. Зовсім недавно батьки вирішили приїхати на одну з презентацій програми «Молодіжний делегат України до ООН» - тепер вони точно знають, що я розповідаю людям по всій Україні.

     Ну і на цьому етапі підтримки вже й «душу відвести» можна ;) Тебе завжди підтримають, якщо щось піде не так, підкажуть варіанти виходів із ситуації, або просто підбадьорять.

Турбота. Ще більше турботи.

     Дуже важливо розуміти, що як би батьки не поводились, - чи то відмовляли від активізму, чи то його підтримували, - це їхній прояв турботи. Так-так! Просто кожен турбується по-своєму.

     Варто спробувати поставити себе на їх місце і зрозуміти, чому ставлення є таким, яким є, і що́ перш за все варто проговорити, щоб воно змінилося.
     Ну а батьків, котрі, можливо, теж завітали сюди, хочеться попросити: перед тим як вправляти мізки своїм безтолковим дітям-активістам, придивіться ближче, а бажано розпитайте подробиці, і, можливо, у вас уже десятки причин, щоб пишатися :) 

     P.S. Перед публікацією розповіла батькам, що напишу про них. Насправді, важко уявляла собі, яка буде реакція. А тут нічого надзвичайного: посміялися і тепер, впевнена, і самі із задоволенням читали історії про себе :)