Хто б міг подумати!
Хто б міг подумати!
Я точно знаю, що дивитимусь на усі імена в списку із великим захопленням, адже знатиму, що це люди, котрі не просто не побоялися, а повірили в себе і в свою здатність досягати всього, чого прагнуть. Чого не вміла я в далекому 2014, коли вперше почула про програму від її засновниць і коли вперше в моїй голові промелькнула думка: "Це не для мене."
Цю історію я розповідаю усім, хто питає мене, як і навіщо я подалася на програму. Проте сьогодні, за день до дедлайну, відчуваю, що доречно розповісти її всім, в кого вистачить бажання дочитати :)
На презентації в Американських радах Віка і Віка розповідали купу цікавезних речей, про ООН, про свою поїздку, про обов'язки, про Фонд Богдана Гаврилишина. Концентрація нового для мене зашкалювала. Я й не пам'ятаю, навіщо я тоді вирішила прийти послухати. Наче назва була інтригуючою, а ще, здається, знайомі йшли. Так от, я сиділа тоді серед близько 30-ти людей, котрі прийшли послухати, і, напевно як і всі вони, чекала моменту, коли ж дівчата розкажуть, а що ж потрібно, аби бути на їхньому місці.
Десь на 40-ій хвилині презентації мене чекало розчарування: від 20 років, відмінна англійська, досвід молодіжної активності. Мені тоді було 19, і хоч англійська наче не підвела, досвіду активної діяльності було надто мало. Десь волонтерила, щось робила (за що наче як в 20-ку переселили), але запитай мене про проектний менеджмент, молодіжну політику, управління командою чи ще якісь отакі штуки, і я перестану розуміти про що мова.
"Ну що ж, я так і думала, що це не для мене. Послухала, цікаво, але це ж яким класним треба бути, щоб опинитися на місці дівчат." - подумала я, і як тільки презентація закінчилася, мене як вітром здуло.
Тоді я ще не знала, що за кілька місяців пакуватиму валізи на річне навчання в Польщі і про програму згадаю десь аж за рік.
За рік, після свого повернення на батьківщину, я таки згадала про неї, але причина була ще цікавішою - моя знайома, випускниця FLEX-у, стала однією з молодіжних делегатів. Це мене приємно здивувало і змусило по-новому поглянути на анкету відбору. На той момент мені було 20, а отже на одну проблему менше. І все ж, досвіду активності зовсім не додалося.
Трошки присумувавши, я кинулася боротися з академрізницею, освоюватися в новій групі та шукати заняття, в якому б я могла реалізуватися і (о Боги!) отримати той такий бажаний досвід.
Десь так я і опинилася на початку серпня в організації AIESEC, пов'язавши себе на рік із прекрасним напрямом стажувань Global Entrepreneur Shape Ukraine. А ще, я дізналась, що того року молодіжним делегатом України до ООН став ще один мій знайомий флексер та за сумісництвом колега по ІМВ. Цілеспрямованість росла.
В квітні 2017 мені на очі знову потрапив заклик подавати анкету і ставати молодіжним делегатом. Що найдивніше - я зустріла його без особливого запалу. Причин було кілька: вже бачила себе надалі в AIESEC і йти не хотілося; думала про магістратуру в Польщі; розмитість обов'язків та діяльності делегата вселяла сумніви. Зрештою, коли ти подаєшся, ти маєш уміти гідно зустріти поразку, але в той же час, якщо все пройде успішно, могти взяти на себе всю відповідальність перемоги. Я завантажила аплікаційну форму на комп'ютер і відклала до кращих часів, намагаючись зрозуміти, чи справді я цього хочу.
Кращі часи настали під час травневих свят. Багато часу на роздуми, та й вільного часу взагалі. Я якось і не помітила як вже писала есе, розуміючи що мені цікаво. Більше того, я мала розуміння та бачення того, про що пишу. Мотивація зростала! І так само різко вона впала, коли я побачила, що в анкеті потрібно знімати відео... Не те щоб я не любила знімати відео. Я просто страшенно не любила знімати відео. Ще й себе. Ще й англійською. Я відклала це на останні години останнього дня (це помилка! не робіть так!) і нервово перезнімала раз за разом, скорочуючи, помічаючи мінімальні недоліки та ставлячи під питання, чи треба мені взагалі все це. Після моря моральних зусиль світ побачило ось таке відео.
Остаточне "Треба!" я відчула коли уже відправила анкету.
Наприкінці травня отримала листа, що пройшла у півфінал.
Дилема наростала - що робити із планованою магістратурою закордоном? Вирішення прийшло само собою, адже дату початку подачі документів стипендіальна програма поставила на кілька днів пізніше ніж півфінал конкурсу. Для себе я вирішила: "Стаю молодіжним делегатом - залишаюся в Україні. Не стаю - їду вчитися закордон."
Із цим доленосним рішенням я пішла писати свій "elevator pitch" для півфіналу. То була 23:46 перед днем півфіналу (це помилка! не робіть так!), а я ще не знала про що говоритиму. Очі закривалися, телефон розривався від сповіщень, а я щось писала на листку своїм жахливим почерком в надії зранку це розібрати. І навіть коли десь після першої години ночі я закінчила, переді мною було ще багааато викликів. Як от наприклад не проспати (ті, хто мене добре знає, зрозуміють всю епічність), а навіть якщо не просплю - не запізнитися. Саме тому я наставила будильник на якомога раніший час і виїхала з дому настільки рано, що приїхавши на місце встигла ще добрячих хвилин 20 просидіти на лавці під під'їздом сусіднього будинку, бурмочучи мов заклинання написаний вночі текст. Косі погляди мешканців, котрі бігли на роботу, були мені забезпечені в непомірному дозуванні.
Серед півфіналістів не було нікого знайомого. Я навіть не знаю добре це чи погано :) А ще майже не було хлопців... (біда! треба виправляти! ми ж за гендерну рівність!). Всі по черзі йшли на співбесіду, а потім виходили з неї. Вже назбиралося трохи фейлів і веселих моментів, коли прийшла пора йти мені. Текст відскакував від зубів, але далі було вільне плавання. Відверто кажучи уже не пригадаю тих питань, котрі мені задавали. В пам'ять врізався лише момент (ну звісно фейловий!), коли пан Мовчан, вичитавши в моєму резюме, що я вивчаю іврит, запитав на івриті "Ви розмовляєте на івриті?". Від раптовості та здивувавння (невже ще комусь цікавий іврит?) я спромоглася видушити з себе кілька звуків, еквівалентом котрих українською є щось на кшталт "Чучуть". Мозок зробив гучний фейспалм. Завіса.
Але підозрюю, що з рештою питань я справилася, адже опинилася в фіналі, де нас четверо протягом півгодини готували майбутній сайд-івент при ООН. А вже через годину після його представлення назвали імена наступних молодіжних делегатів.
Уляна та Кирило вже спускалися, щоб причепити нам значки прапора ООН, як символ мандату, а я стояла і не вірила, що це відбувається.
З тієї будівлі я виходила молодіжним делегатом, хоча ще зранку заходила туди як Оля Руда, котра не знає чим закінчиться цей день. А потім ще дзвонила найближчим людям, щоб повідомити новину... з якою все було не так уже й просто. Доводилось розповідати із самого початку, адже я нікому не казала про те, що подавалась :)
Для чого я власне все це розповідаю? Та для того, щоб кожен хто ще сумнівається, хто ще не знає чи час, хто намагається зрозуміти чи це саме той наступний крок в житті, зміг почитати реальну історію вибору, сумнівів та тестування власної готовності. Це допис про те, що можна ставити собі довготермінові цілі і йти до них. І водночас про те як за нас багато вирішують випадковості. І більш за все ця історія про віру в себе, якої часто бракує. Насправді дарма.
Не залишайте собі можливостей упускати можливості! Особливо, коли можливо все ;)
Коментарі
Дописати коментар