Неофіційно про офіційне

Неофіційно про офіційне

     Коли приблизно 5 місяців тому, в залитому сонячним світлом приміщенні Міжнародного інституту менеджменту мені  повідомили, що я стала новим Молодіжним делегатом України до ООН, я не тямила себе від щастя! Ні, ну це нормальний стан, якщо ти справді цього прагнув і тут – ось, тримайте-розпишіться. Виходиш після відбору на вулицю, а на піджаку вже красується блакитний прапорець ООН – символ мандату. І щось таке в повітрі дуже особливе...

     А ще хочеться подзвонити мамі з татом, яким навіть не говорила, що подавалася на конкурс. Спочатку пояснювати що таке ООН, потім ким мене тільки-но обрали, і аж тоді вслухатися в радісний голос на тобі боці слухавки.

     Десь тоді я вже знала, що в жовтні поїду в Нью-Йорк на Генеральну Асамблею, але між мною та іншим континентом простягалися окрім Атлантичного океану ще місяці чекання та тонни роботи.

    І ось, коли 30 вересня, ближче до ночі, я пакувала валізу, близькість таких очікуваних двох тижнів ще не була абсолютно очевидною. Зараз, коли після повернення вже минуло два тижні, деякі моменти згадуються яскравіше ніж інші, досвід переосмислюється, а фото набирають нових барв. І коли хочеш розповісти про щось, то мимоволі перескакуєш із події на подію, флешбеками повертаючись до найзахопливішого.

     Тому так і ділитимусь. Короткими історійками, котрі запам’ятались. Більш чи менш делегатськими. Пов’язаними між собою або не надто.

Молодіжні делегати

     Гурт молодих людей навпроти входу до ООН важко не помітити. Їхній запал мимоволі бризкає аж на перехожих та машини на дорозі і блищить сонячними зайчиками. Анаек і Міо з Німеччини, Теодора із Сербії, Джордж з Грузії… отам Бельгія, Болгарія… і ще Марокко... здається... це не точно. Таїланд. Ще Таїланд. І ще один. А скільки ж вас? Аж 5? Класно! 

     Серед загального шуму важко щось зрозуміти чи запам’ятати чиєсь ім’я. Можна звертатися просто за назвою країни, ніхто не образиться. Хтось жартує: «Ну а що, ми ж не себе педставляємо…».

  
    Спершу тільки й розмов, що про промови в третьому комітеті ГА ООН, адже традиційно країни, в котрих існує програма молодіжного делегата, дають можливість виголосити промову учасникам під час їх перебування при ООН. 

     Підтримка одне одного колосальна, хоча знайомі ми не більше двох днів. Трансляція промови ведеться на великому екрані. Ось вже люди скидають фото промовця у спільну бесіду WhatsApp та підбадьорливо кидають фразочки «Молодчина!», «Оце сказав!», «Просто клас!» - ну і що, що людина прочитає це після хвилини слави, все одно буде приємно.

  
     Підтримка відчувається всюди. Пам’ятаю, ніяк не могла добратися до місця спільного фото (прапорів поблизу кафетерію), і дівчинка з Ірландії разом зі мною ходила по всеможливих закутках і поверхах, аби допомогти мені бути на фото разом з усіма. Все ж на фото ми так і не потрапили, зате добряче посміялися. Зрештою, ті фото потім ніде так і не з’явилися...

Просто спільне фото. Спільні фото з прапорами, на котрі я та Лорен так спішили, кажуть, десь існують, але в мене їх немає :)

     Всі такі різні. Сабіна із Швейцарії прибігає на 20 хвилин раніше до запланованого івенту і фарбується під розповідання нам з Мариною стану погоди надворі. Делегатка Авcтралії не фарбується ніколи. Іоанна з Румунії задає проникливі питання і в неї блискуча англійська. А Джузепіна з Італії є першим молодіжним делегатом своєї країни. Впевнена, вона відчувала відповідальність, особливо коли зачитувала спільне звернення молодіжних делегатів до Генерального секретаря. А ще вона любить носити високі підбори :) Джордж з Грузії завжди дуже серйозний і може погодитися проводити з вами спільний сайд івент навіть в день свого відльоту із США... за 4 год до літака. А Метью з Люксембургу полетить рятувати свою напарницю Клементін з аеропорту, бо в неї банкомат не приймає карточку.  Ну або ж хлопчина з Сурінаму, котрий завжди починав свої виступи із фрази «Я з країни, де дерев більше ніж людей».
     Всі неймовірно різні, але дуже справжні.

Зала Генеральної Асамблеї

     Вперше зайшовши в будівлю ООН,  розумієш, що потрапити в залу Генеральної Асамблеї – це цілковито абсолютне must do. Можна піти просто туди, не залишивши собі часу солодкого очікування, а можна (як у нашому випадку) позайматися важливими справами кілька днів, щоб потім морально підготовленими та цілковито змученими нетерплячістю відкрити для себе це неймовірне місце.

     Ми наближаємося коридором до входу. Марина: «Ну що, ти готова?».

    Місце воістину легендарне. Задуматися тільки! Скільки світових лідерів виголошували тут промови, скільки нервових постукувань пальцями знають ці столи, скільки обнадієних поглядів ловила на собі блискуча емблема на стіні по центру зали!

  
      І от мрія здійснилася – стоїш за трибуною. М’яко кладеш руки перед собою, підтягуєш до себе мікрофон, а перед тобою краєвид, котий доводилося бачити людям, що говорили від імені народів та поколінь...

  
      Ну а ще, десь на тлі цього всього пробігає думка про те, що з моїм ростом виступати тут складнувато ;)  Але це вже зовсім інша історія.

Засідання Ради Безпеки

     В месенджері повідомлення: «Ходіть сюди, тут засідання Ради Безпеки! Вхід з другого поверху». На розмитому фото, що додається, блакитні стільці і шматок добре впізнаваної картини. Приймаємо рішення будь що сходити!
     Насправді, локація добре знайома, але ж були ми там, коли зала була пуста, та й то з третього поверху…

     На вході охорона: одна пара, друга пара, охоронець вже біля самих дверей. Суворо, але ввічливо просить бейджі (напевно, не надто ми виглядаємо на постійних представників країн :) Червона літерка D робить своє, і нас пропускають.

     Кроки по ковру не впевнені, ноги ще досі не вірять, що нам можна тут бути. Червоні стільці -  для слухачів. Хтось виступає. Стенографісти напружено набирають тексти виступів. І попри все в залі дуже тихо. Так, саме тихо, адже гучність мікрофона ледь достатня, щоб почути щось, саме тому всі сидять із пристроями на вухах (саме на вухах, адже ти не вдягаєш його як навушник, а буквально вішаєш на вухо).

Фото-ілюстрація пристрою, а не намагання втиснути побільше фото себе-коханої. Ну чесно :)

     Несподіванка: жіночка з-за крайнього столика, зліва від нас та справа від входу, підривається і мчить до когось із слухачів, твердо нашіптує йому щось на вухо, а потім повертається на місце. Наступні 5 хвилин прискіпливо оглядає залу. Потім знову проробляє свій ритуал. Виявляється в залі Ради Безпеки заборонена фото та відео зйомка... Тепер розумієш, що розмитість фото від молодіжних делегатів цілком виправдана. Не розумієш тільки як вона могла упустити твоє знімання 15-секундного ролика... (цілком сміливе ще таке, від незнання існуючих заборон). Зате тепер є що показати :)

 

     P.S. Розгледіли жіночку-наглядача (чи то пак навіть двох) на відео?

Зустріч з Генеральним Секретарем: очікування та реальність

     Пам'ятаю глибину нашого колективного розчарування, коли нам повідомили (десь у перший же день перебування при ООН), що запит на зустріч Генерального Секретаря з молодіжними делегатами відхилено. Спочатку ми всі перебували на рівні: "Та як же так?!", потім просто сумували, а потім майже змирилися (бо 100% змиритися з чимось подібним не можливо).
    Та весь цей сум ніщо, порівняно з тією хвилею радості, котра нас огорнула, коли ми дізналися, що все ж вдалося домовитися про коротку зустріч! Я тоді ще твердо вирішила - ну все, вдягаю вишиванку, щоб точно потім себе впізнавати на фото :) Якось так воно і вийшло.
Була це середа. Нас зібрали десь за годину до власне зустрічі, вишикували, проінструктували (аби ми часом не накинулись на пана Гутерреша з пропозицією заселфитись), а потім ще хвилин 20 тримали вишикуваних під історійки Маріси (пані, котра координує програму в ООН) та коментарі глави протоколу, що мов це Пан Гі Мун був високим і треба було всіх позаду нього обережно розставляти, а цей не високий.
     І справді, в супроводі охорони заходить до нас (вже вишикуваних) чоловік поважного віку та приблизно мого зросту, стає посередині, і за кілька секунд нас вже засліплює десятками спалахів. 

    А потім починається те, про що нас не попереджали - пан Гутерреш вирішує потиснути кожному з нас руку. І як людина раціональна починає робити це з одного краю до іншого. Оскільки я стояла крайньою в першому ряду, то починали від мене. Я, чесно кажучи, аж на долю секунди розгубилася, коли переді мною виник Генеральний Секретар з простягнутою рукою :) 
     Пізніше ще зачитували звернення молодіжних делегатів і слухали, що ж пан Гутерреш скаже нам. А говорив він прості і зрозумілі речі, котрі, однак, може бути не легко сприймати. Говорив про те, що нам не просто буде виправляти помилки попереднього покоління. А ще, що ми робимо важливі і потрібні речі! От хто би що не казав, а приємно, коли хвалить Генеральний секретар ООН :)

Третій комітет

     Коротка довідка для тих, хто не в курсі: загалом в Генеральній Асамблеї шість комітетів, кожен з яких займається певним колом питань; третій комітет спеціалізується на соціальній політиці, правах людини та політиці щодо молоді.  Себто де як не тут було б місце молодіжних делегатів ;)

     Робота комітету розпочалася 2 жовтня і перші два дні складалися із промов країн. В кожної на це 5 хв, на виступ від імені групи країн – 12 хвилин. Атмосфера спокійна, голова комітету надає слово то тій, то іншій країні на основі списку.

   
     Найцікавіше починається після того, коли всі уже виступили і можна скористатися правом на відповідь. Цього разу це були Україна, Грузія та Росія. Повітря в залі електризувалося і відчувалося, що ось вона, дипломатія на міжнародній арені.

Життя кипить поза Третім комітетом

     Як то кажуть, не Третім комітетом єдиним :)
    Значну частку роботи молодіжного делегата займають так звані сайд івенти (side events), що проводяться різними представництвами, організаціями чи рухами на тематику, що їх особливо цікавить та зачіпає.

    Вже в перший день свого перебування при ООН ми потрапили на брифінг нового президента Ради Безпеки ООН, пана Делатра, громадянському суспільству. За круглим столом задавали питання, коментували, уважно розглядали присутніх і щось записували зо два десятки людей.

     І раптом прозвучало питання дівчинки через два стільці справа: а що з резолюцією 2250? І повірите ви чи ні, глава РБ ООН чесно відповів, що йому бракує інформації по даному питанню. От тоді я та Марина і вирішили (як люди ідейні, добрі, а також такі, в яких схожа інформація є) допомогти панові президенту РБ ООН.
    За кілька хвилин після зустрічі ми вже розповідали Франсуа Делатру про стан справ по виконанню резолюції в Україні, обмінювалися візитівками та домовлялися про подальшу передачу інформації на цю тему. Отак стоїш потім попрощавшись і думаєш, що ось вона - можливість привернути до чогось важливого увагу.

      P.S. Лист після зустрічі таки прийшов і матеріали ми таки відісали. Integrity +100500

     Безперечно, кожен молодіжний делегат, приїхавши в ООН, вважав за необхідне поділитись чимось особливо важливим для молоді саме своєї країни, організувавши сайд івент. Розповім трохи детальніше про деякі з них.

    Німеччина, Болгарія та Чехія говорили про низький рівень працевлаштування серед молоді та як з цим боротися.

     Тобі здається, що стажування повинні бути корисними у своєму наповненні та оплачуваними? Ти не один такий! Над цією проблемою працюють на міжнародному та національному рівнях. Існує навіть документ, що допомагає компаніям створювати стажування, котрі були б максимально корисними як і для них, так і для стажерів. Check it out:

http://www.youthforum.org/assets/2015/03/Employers-Guide-Quality-internships1.pdf

     Бельгія та Австрія піднімали тему участі молоді в політичних процесах. А ви знали, що в Австрії право голосу надається громадянам з 16ти років? Власне точилася дискусія: добре це чи погано.  І чи повинен вік права голосувати дорівнювати віку права бути обраним? А потім були вибори в Австрії і новий прем’єр став наймолодшим в історії. Happens :)

     Ну а Україна та Грузія разом говорили про неймовірно актуальне – молодіжну розбудову миру в наших країнах.

     Вирішили не концентруватися на проблемі, а швидше на тому, що ми робимо для того щоб її вирішити. Представили проекти «Тут і Зараз», «Будуємо Україну Разом» та «Вільна хата», зазначаючи, що схожих у нас набагато більше.

    Встигли також трохи допомогти з організацією, а пізніше відвідати сайд івент представництва України, присвячений ситуації на Сході. Допомагаючи із поширенням запрошень, потрапили до зали першого комітету, чим і скористалися ;)

     Чесно кажучи, в ході івенту, мене приємно вразила чіткість та конкретність викладу матеріалу та його хороше візуальне оформлення. Зала була заповнена. На підтримку України висловлювалися представники Естонії, Грузії, НАТО, Литви, Латвії, Польщі (перелік, можливо, і не повний).

   Десь тут я, напевно, вперше відчула серйозність тембру голосу промовців, глибину поглядів, котрі кидалися по залу та важливість того, що відбувається. Напевно, навіть потім на Раді Безпеки такого не було. Ну але то вже, напевно, просто своя сорочка ближче до тіла :)

Діаспора, або нашого цвіту по всьому світу

     Досвід цьогорічних молодіжних делегатів став абсолютно унікальним з точки зору тісних контактів з діаспорою. Прихистила нас в Нью-Йорку на два тижні саме діаспора. Іра, в котрої ми жили другий тиждень, показала нам божевільний Нью-Йорк, змусивши зловити таксі серед вулиці, втікаючи від дощу, прямуючи в невеличку місцину за китайськими десертами неймовірних смаків та форм.

     А Макс, чию квартиру ми окупували на початку поїздки, люб'язно погодився провести нам екскурсію в Bloomberg :)

     Безперечно круто було познайомитися з Дорою Хом'як та членами організації Razom for Ukraine. Не знаю як вас, а мене надихає вміння людей зберігати свій внутрішній стержень, своє українске Я, і прагнути допомагати своїй країні навіть за тисячі кілометрів звідси. 

     До речі, з цими чудовими людьми нас звів день народження Юлі. Якої Юлі, спитаєте ви? Яка різниця, відповімо ми :) В Нью-Йорку можна просто бути другом друга друга іменинника і все одно тусити на вечірці, палко вітаючи винуватця свята (коли хтось тобі його покаже і, бажано, скаже, як звуть). Так от потім виявилося, що святкували ми всі День народження Юлі Марушевської. Ну от чи не класно?

     Чудовою сторінкою нашого візиту в Нью-Йорк стали також відвідини Наукового товариства імені Тараса Шевченка, знайомство з Василем Махно та захоплива розмова з найстаршим представником української діаспори - Миколою Галівим. Історія цього чоловіка швидше схожа на пригодницьку книгу, аніж на біографію, і пронизана настільки сильними емоціями, що без сліз ми не обійшлися...

    А ще, було б дивно не згадати пана Ореста Кизика, зустрічі з котрим надихали та інформували, а листи на пошті з підказками та новими запланованими зустрічами із активними представниками діаспори не давали розслаблятися.

     Загалом ця поїздка для нас була б зовсім іншою без усіх цих людей. Тому добре, що вони були. Всі та кожен. Особисто для мене цей досвід спілкування дав відчуття великої спільноти українців у світі - поза кордонами чи розмаїттям доль.

Навіщо все це

     Парадоксально, але досить часто розповідаючи про те, чим займаюся, натикаюся на питання:"Слухай, та нащо тобі все це?" 

     Коли почула це запитання вперше, не знала, що відповісти, бо для мене це є чимось очевидним, таким, що не потребує пояснення. А потім задумалась: а й справді, в чому моя мотивація? Напевно, відповідь в тому, що я б хотіла більше готовності до дій та відповідальності від кожного, тому починаю з себе.

     Два тижні в ООН дозволили поглянути на глобальну картинку, на те, як пазли складаються, якщо кожен робить покладене саме на нього. Ці два тижні безумовно надихнули на роботу! Але це вже через кілька днів відпочинку після приїзду, а то Нью-Йорк місто безжальне... Але про це вже в наступному пості :)